Вандерворти. Слова, які мандрували до безвізу

31.01.2018

У сучасному глобалізованому світі нікого не здивуєш тим, що багато слів у різних мовах звучать і пишуться схоже, якщо не однаково. Їх ми називаємо інтернаціоналізмами. Їхнє походження переважно грецьке та латинське, рідше – арабське, перське та китайське. Проте часом взаємодія народів, їхніх мов та культур є настільки давньою і різновекторною, що встановити точну етимологію слова виявляється неможливою місією.

Вандерворт (від нім. wandern – ‘мандрувати’ і Wort – ‘слово’) – запозичене слово від однієї мови до іншої; водночас джерело походження і шлях запозичення встановити практично неможливо. Мандрівні слова з’являлися в результаті поширення різноманітних реалій торговельними шляхами, часто через значний географічний простір. Вандервортами є назви металів, артефактів, продуктів харчування, тварин. У порівняльно-історичному мовознавстві таких міграційних назв налічують до двох десятків. Серед них є copper (мідь) і tobacco (тютюн), міграція яких до української мови відбулася частково, але більшість вандервортів є універсалізмами.


ЛИМОН

Слово «лимон» запозичено зі східних мов до української досить пізно – у XIV–XVIII ст. за посередництвом грецької (λιμόνι) чи італійської (limone), які виводяться від перської لیمون (limun) й арабської ليمون (leymūn). Макс Фасмер зазначає, що російське прізвище Лимоновъ уже існувало в 1490 р., так само, як і назва самого фрукту, тому немає підстави говорити про тюркське походження вандерворта.

Припускають, що перші лимонні дерева росли на південному сході Індії, в Ассамі, Північній Бурмі або Китаї.

У Європі лимони з’явилися на території сучасної Південної Італії близько II ст. н. е. за часів Давнього Риму, але широко не культивувалися. П’ять століть потому вони з’явилися в Персії, Іраку та Єгипті, а у VIII–XIII ст. – у Китаї. За іншими свідченнями лимони привезли хрестоносці зі Святої Землі.

На письмі слово «лимон» уперше зафіксовано в “Al-falaha al-nabatiya”, арабському трактаті X ст. про сільське господарство, але також лимонне дерево було декоративною рослиною в ісламських садах. Ця цитрусова рослина поширилася по всьому арабському світу та середземноморському регіону від XI до XII ст.

Масове вирощування лимонів у Європі розпочалося в Генуї в середині XV ст. Їх цінували за медичні властивості, особливо коли в 1747 р. Джеймс Лінд помітив, що додавання лимонів у раціон моряків убезпечить їх від цинги.

В українській діалектній мові також є слово «цитрина», яке походить від німецького zitrone (лимон). Слова з таким коренем притаманні також фіно-угорським, балтійським, західнослов’янським та більшості германських мов.

СРІБЛО

Срібло стало відомим значно пізніше, ніж золото. Перші срібні прикраси, датовані 5000–3400 р. до н.е., було знайдено в Єгипті, проте до середини 2 тис. до н.е. срібло було досить рідкісним, а тому цінувалося дуже дорого. У Північній Європі срібло стало широко використовуватися лише в Залізну добу. Піренейський півострів є найдавнішим центром промисловості срібла в Європі, а баски – найстаріший народ півострова, який проживає тут ще з часів палеоліту. Прикметно, що вперше слово на позначення цього народу – barscunes – зафіксовано саме на римській срібній монеті.

Південно-північний напрямок вардерворта «срібло» вважають найбільш вірогідним. Кельтіберська форма silabur зафіксована на Боторритській дощечці (пам’ятка початку І ст. до н.е.), що дозволяє припустити такий шлях етимології. Подальші пошуки етимона вказують на східний напрямок, наприклад, ассирійське sarpu, шумерське sipar та ін.

Сучасна українська літературна форма «срібло» має пізнє походження. Юрій Шевельов зазначає на тенденції до усунення двох звуків [р] в одному слові. Через складність вимови один із [р] дисимілювався в [л]: срѣбро > срібло. Та сама історія і з «лицарем»: спочатку він був «рицар».

У сучасних романських мовах на позначення срібла використовуються слова, які походять від латинського argentum. Не складно впізнати тут і назву Аргентина.

М’ЯТА

Віктор Ген пише, що в період від Великого переселення народів і до Середньовіччя всі назви рослин і більшої частини сільськогосподарських практик дійшли до Німеччини з Італії, Ґаллії та Південної Франції. Усе прийшле з Греції чи Азії, що підходило італійському клімату, легко засвоїлося в Італії, внаслідок постійної міграції культур.

Кнут Кнутссон вважає, що слово «м’ята» запозичено до протослов’янських мов з високої середньогерманської мови у період близько 850 р. н.е. Але Макс Фасмер у «Греко-слов’янських етюдах» доводив безпосереднє запозичення цієї мовної одиниці з грецької до слов’янских мов.

Багато джерел містять вказівку на те, що слово «м’ята» – латинського походження, але ті, хто визначає шлях запозичення глибшим, пригадують, що в давньогрецькій міфології була німфа Мінта, кохана бога Аїда, яку його дружина Персефона з ревнощів перетворила на рослину м’яту. Але грецьку мову не визнають етимоном, указуючи узагальнено на середземноморське походження.

Існує велика спокуса пов’язувати іменник «м’ята» з дієсловом «м’яти» через просту семантичну подібність: якщо листочки м’яти розтерти, аромат підсилиться. І хоча дехто визначає етимологію назви цієї рослини слов’янською, проте жоден словник не підтверджує гіпотези появи слова «м’ята» саме в слов’янських мовах. Без претензії на точність можемо навести таку лінгвістичну аналогію: старослов’янські дієслова жѧти і мѧти так само подібні, як і іменники жѧтва і мѧтва. Можливо, запозичене слово гарно вклалося в структуру мови і на основі подібності звучання і внутрішньої форми у свідомості мовців поєдналося з питомим дієсловом «м’яти».

У християнських текстах вандерворт «м’ята» найперше трапляється в Євангелії від Матвія: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м'яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру.»

В Україні м’яту почали вирощувати наприкінці XIX ст. у Полтавській губернії для квасу, тютюну й миловаріння.

Попри значну поширеність вандерворту, в ряді мов уживається семітизм на позначення м'яти. Македонське нане, азербайджанське nanə, турецьке nane, албанське nenexhik мають спільне коріння з арабським نَعْنَاع‏ (naʿnāʿ).

КІТ

Деякі дослідники вважають, що давньогерманські мови перейняли слово від пізньолатинського cattus, яке походить від catulus. Латинське слово catulus означало «маленький собачка», «цуценя». Виходить, за цією гіпотезою, колись давно людям здавалося, що кіт схожий на собаку, тільки менший. Однак припущення щодо зв’язку між двома номінаціями на сьогодні не є достатньо аргументованим.

Показово, що більшість європейських мов не перейняли класичного латинського felis, яке на сьогодні лишилося в зоології на позначення класу ссавців.

Латинське cattus, можливо, походить із кельтської або північноафриканської мов; тут на допомогу приходить арабське qitt. А тому зв’язок зі згаданим вище латинським «песиком» може бути не більше, ніж випадковий збіг.

Спроби відшукати етимон у якійсь із афро-азійських мов не мають успіху. Так, у мовах Африки є кабільське kaddîska і нубійське kadīs, але друге визнають запозиченням з арабської мови. Джон Генерґард стверджує, що так само ймовірним є шлях поширення вандерворта з давньогерманських мов до латини, а звідти – до грецької, сирійської та арабської.

Ґус Кронен припускає, що протогерманське *kattuz могло прийти з уральських мов, а саме з угорської (hölgy) та північносаамської (gađfe).

Коти були свійськими тваринами в Стародавньому Єгипті з 2000 р. до н. е., а до того були одомашнені близько 10 тис. років тому на Близькому Сході. Археологічні розкопки свідчать, що найдавнішому похованню кота понад 9 тис. років, і знайдено його на Кіпрі.

У багатьох мовах існують різні слова на позначення домашньої тварини залежно від її статі. Сербське, хорватське, словенське mačka (мачка) позначають кішку і мають давню, непрозору етимологію.

КМИН

Етимологічний словник припускає запозичення у формі *kъminъ до східнослов’янських мов з німецької через польське/чеське посередництво або прямо від латинського cuminum. Варіанти кvминъ, кименъ вважають запозиченими безпосередньо з грецького κύμινον (kyminon). Подальші пошуки приводять до семітських мов, а саме до давньоєврейського kammon та арабського kammun.

Кмин здавна був у вжитку. Насіння, знайдене в сирійському Тель ед-Дері, датується 2 тис. до н. е. Кмин також знаходили серед давньоєгипетських пам’яток періоду Нового царства. На переконання дослідників, єгиптяни використовували кмин як прянощі і консервант у муміфікації ще 5 тис. років тому.

Спочатку кмин вирощували в Ірані і Середземноморському регіоні. Назва «кмин» коріниться в слові Керман, назві міста в Ірані, біля якого ця рослина широко культивувалася. Перський фразеологізм «везти кмин до Кермана» означає те саме, що грецький «везти сов до Афін», англійський «везти вугілля до Ньюкасла», російський «їздити до Тули зі своїм самоваром». Керман, який має варіант назви Кермун, напевно, є етимоном вандерворта кмин у європейських мовах.

Про кмин згадано в Біблії: у Старому Завіті (Іс. 28,27: «Чорнухи певно саньми не молотять, ані коліс по кминові не котять; чорнуху палицею вибивають, а кмин – києм.») і Новому Завіті (Мт. 23,23 – уже згаданий фрагмент про м’яту). Давні греки споживали кмин так само, як ми сьогодні перець, тобто ці прянощі належали до їхнього щоденного раціону, і ця практика продовжилася в Марокко. Кмин також посідав чільне місце в римській кулінарії. В Індії він упродовж тисячоліть є традиційним інгредієнтом численних рецептів і базовим для багатьох сумішей прянощів.

Сучасне російське «тмин» утворилося від «кмин» внаслідок фонетичних змін, так само, як і «цмин», яке в українській літературній мові позначає іншу рослину.

Юлія Олешко
Автори
Ілюстрації
  • Снежа Гончаренко
Інші статті
«Святость обычной жизни». Философ Рафаэль Альвира о вызовах семье в современном мире
Sense про те,
що справді має сенс
Запропонувати тему